ФОТО для ресторана MEET STREET

Это верно моя стихия

Это верно моя стихия, встреча пламени и воды.
Подавай только правду, поливай розовые сады.
Хочешь, я назову три истины? На них держится этот мир.
Любовь, надежда и вера,- так банально, командир!

Что теперь твоя жизнь?- Другая? Светлая? Так ведь?
Чувствуешь, как её поменяли? Будет так и впредь!
Я, конечно, скажу однажды: «Да, согласна!» «Готова!» «Верю!»
Но не завтра, не прямо сейчас, можно я немного проверю?

Так легко, так спокойно когда мы вместе, рядом.
Жадно,- коршунами, ловили взгляд за взглядом.
«Был ли кто-то так вхож в твой дом?» – спросишь ты.
Мужчин не припомню! Мои девочки и коты.

У меня к тебе теперь столько вопросов, тревог.
Так хорошо! Что ты все их умерить смог.
Господи, только задумайся, сколько теперь дорог.
Нет, пока еще рано, милый, не приходи в восторг!
Анастасия Виноградова (с)

GALA

Подорожуючи власним світом вона не очікувала у ньому гостей, до того ж на її думку це було не можливо. Цей світ дуже схожий на реальний, але у ньому небо іншого кольору і повітря таке чисте, що здається обпалиш легені. Та втім це не завадило комусь увірватись в її світ. Він бродив і лише іноді видавав себе в полум’ї свічки або в слизьких і моторошних звуках вітру. Відбиваючись тремтінням її серця.

Чи здивував Галу такий гість? ясно,що відповідь ствердна. Навіть більше того — дуже. Зазвичай вона ходила цими стежками наодинці, віталась із думками-птицями, розпалювала вогнище біля каміна відчуттів, а коли наставав час його гасити, вона йшла до берега, набирала крижаної води і повільно заспокоювала його. Що ще їй лишалось, окрім як окутувати кригою багаття.

Зараз все інакше, час ніби повернув у інший бік. Він спливає дуже повільно, іноді здається, що подорож у власний світ триває декілька днів у реальному, але це не так. Вона знає, що насправді це всього лише декілька секунд. Цій техніці її вже давно навчили, але зараз не про уміння входити у власне підсвідоме. Зараз куди більше цікавить гість. Як він сюди проходить і як це взагалі можливо, це ж її думки, хіба хтось інший може в них потрапити. Прочитати?- Так, може, наука знає такі випадки. Але щоб гуляти серед чужих ментальних світів — це не можливо. Якби там не було, на це спромігся. Їй навіть здавалось, що вона його знає. Нещодавно в барі він наливав їй келих улюбленого грузинського вина і відмовив від вживання звичної для неї пляшки, того самого вина. Вона віддячила за піклування гарними чаєвими і з посмішкою покинула бар. Цей хлопець,здивував її.  Він був молодшим за неї років на десять,- хлопчисько.

У нього було чорне як смоль волосся, яскраво зелені очі, такі ніби у них відмивали пензлі від флуорисцентної фарби. Яскраві і прозорі, до того ж наповнені глибиною. То були очі у які хотілось пірнати, ще й при цьому бути закутаною в кандали. Втопитись у їх безодні ,відчуваючи смертельну насолоду.

Вона ще не раз згадуватиме ці очі, прогортаючи в пам’яті хвилини,проведені в блаженному спогляданні на них.

А зараз вона рушила стежками реального міста у реальному таксі. Звісно,що ніхто не ставить під сумнів реальність її власного світу, але цей з шумом автомагістралей, смогом та побутовим пилом все ж реальніший для більшості людей. Таксі швидкими рухами і різким гальмуванням, що явно характеризувало стиль керування автомобілем саме цього водія, несло її у потік машин, нервовий і сильний та не давало їй потрапити в невідоме, в тім таке звичне для неї місце. Вона споглядала на ліхтарі, перехожих та будівлі, майже не змінились за 20 років її тут проживання. Здавалось, що це місто хтось зупинив і далі не дав йому жодного шансу на розвиток.
Впродовж цього шляху до дому вона згадала старий фокус, чи вірніше сказати приьом, про котрий розповідав колись,  часів навчання в університеті друг. «Колись куди їдеш, хай то до дому чи до друзів,»- казав він, -«особливо якщо це одна й та сама дорога, якою ти їздиш по декілька разів на тиждень, сідай до різних вікон. С початку до правого, наступного разу до лівого. Так ти тренуватимеш свою увагу і світосприйняття». І раз вона це вже згадала, вирішила спробувати знов. Дивно, як вона не бачила раніше нової вивіски на магазині в якому колись працювала. Тепер там продавали якісь ведичні приправи. Вона відчула в тому певний символізм. Не дивно, що так довго він простояв пустим, ніхто не бажав орендувати то приміщення і от тепер корисні, важливі продукти, що дають людині лише позитивну поживну енергетику. Ця маленька, на перший погляд, не значна подія спричинила посмішку на роздумливому обличчі Гали. Ніби німфа, з застиглою посмішкою, вона під’їзжала до дому і на деякий час забула про свого гостя.

MARY

Мария

18 лет

Ее светлые волосы длиной немного ниже плеча всегда лежат шелковой тканью волосинка к волосинке. От сверстниц заметно отличается формами. Купается в мужском внимании. Редко смотрит сериалы. Иногда курит втайне от родителей. Носит платья и редко брюки. Практически вся одежда в ее гардеробе плотно прилегает к телу. В пупке сережка с голубым стразом. Глаза у девушки светло-голубого цвета. Она не любит макияж. Учится в университете на первом курсе и изучает химию. В комнате у нее есть множество плакатов, на которых изображена Скарлет Йохансон. Маша не любит сладкое, пьет кофе без сахара, любит рыбу. Несколько раз пробовала алкоголь, но все закончилось не очень весело. Обожает сюрпризы и милые подарки. Встречается три с половиной месяца с парнем, который на два года старше ее.

08/01/2014г.

Часто вам в голову лезут странные вопросы? Вопросы, которые казалось никому другому и на ум не придут! Надо быть не нормальным человеком, чтобы о таком думать.

К примеру, сидишь ты в вагоне метро, напротив тебя два парны и девушка. Ты смотришь на них, оцениваешь их материальное состояние, внешний вид, пытаешься угадать возраст, профессию и… вот, что странно!- представляешь, во сколько лет и каким образом они умрут. Спрашиваешь себя, угадала или нет? И ведь никак не спросишь, не узнаешь. Так просто развлечение помимо музыки когда едешь на учебу или возвращаешься домой с работы. Невинное хобби. Таких ситуаций не счесть. Их множество.

Дело в том, что даже перечислять их не вполне приятно. Чем больше я их вспоминаю, тем больше причисляю себя к сумасшедшим. Хотя, возможно, появись я на пороге психиатрической больницы, меня с радостью туда приняли бы. Так и вижу эту картину, как я монотонно хожу по коридорам, напевая мотив песни группы Ундервуд «Мария и снег» и периодически подергиваю локтем, и большим пальцем правой руки.

Но это все лирика, конечно. Сейчас мне надо выходить на Черниговской для того, чтобы зайти в гости к моим добрым знакомым. Милая семья полноватых мальчишек и стройной мамы — Ларисы. Одна из самых родных мне семей, хотя мы не родственники. А в наушниках поет “Fleur”, сегодня, наверное, место для легких депрессивных ноток. Легкая готика не будет лишней ярким солнечным зимним днем.
И вот пара перекрестков и я возле их подъезда, набираю код. Отключаю плеер, задорно отвечаю «Здравствуйте, это Мэри». Вприпрыжку поднимаюсь по ступенькам на 5 этаж, дверь уже открыта, влетаю в коридор, бросаю сумку, вешаю куртку и бегу всех обнимать. Я тут как будто дочь, которая живет в другом городе и лишь иногда (два раза в неделю) приезжает погостить или просто поужинать.
На кухне Лариса готовит изумительный кофе с ванилью и легкие булочки с клубникой, что может быть прекраснее. Вовка- младший сын тащи меня играть  с ним в Человека Паука. Удивительно, как долго это персонаж, вышедший из комиксов, удерживает лидирующие позиции в магазинах игрушек. Еще в моем детстве, а было это лет 10 назад, он был также популярен и с годами не утратил, совей популярности, благодаря сиквелам, которые ежегодно выходят на большом экране.