Муза спилась

Его и зовут то так же и лет ему столько же.
Тем лучше, не ошибусь машинально, не спутаю.
Только он  совсем рядом, на сутки ближе.
Это общение- метод, так я быстрее  тебя забываю.

Верить и так опрометчиво ждать, принимая слова за награду.
А потом бежать от вокзала, рыдая, всхлипывая, листву срывая.
Порвать футболку , на бегу, зацепившись ей об ограду.
Ждать автобус, слушать музыку, улыбаться, душу скрывая.

Сказала: «Спасибо за встречу». «Тебе спасибо, что приехала»
Забыли добавить, что в следующий раз не скоро свидимся.
Мы завтракали, помнишь,  я еще так много перебивала.
От волнения и от нелепости ситуации мы куда то всегда торопимся.

«Что то странное, я тебе опять совсем не прочувствовал, Закрываешься»
Думала — я ведь тебе не банк, в котором открыты двери по графику.
Господи, ты правда не понимаешь или посмеиваясь издеваешься.
Прикусывала губу, опускала ресницы, вслух боялась вступить в полемику.

Понимала, добром это дело не кончится, когда ты от руки отпрянул.
«Плакать будешь?»- «Нет»,  тогда уже наревелась, натосковалась.
Малыш, по имени Саша, вместо тебя мне в купе подмигнул,
Подарил кольцо, угостил конфетой, видно было по мне, что недопрощалась.

Как и этот стих, словно угас, затих. Видно муза спилась, удалилась.

Одним утром

Она для него, как успокоительное.
В разных дозах: гидозепама и валерьянки.
Он для нее, как банка зеленки.
Заживляет, с одежды не отстирать. Въедчивое.

Одним утром сменили позиции,
Теперь она капитан корабля.
Резким поворотом руля.
Она решает, каким курсом, в какие провинции.

Он, уже без права на управление.
Подчинится ее сильной воле «Поиграй!
Я смотрю, куда приведешь нас. Знай!
И будь благодарной мне за смирение»

С каждой новой волной, она разная.
Он даже не осознал еще многогранности.
Не заметил, как много сумел обрести.
Боевая, смешная, ласковая.

Она меняется, зубы сцепив, расправив плечи.
Заряжает пушки для обороны.
В её власти вести за собой легионы.
Подпускает противника, встретив его картечью.

Усталая, приведет его к намеченной цели,
Скроет боль, причененную им и простит.
Она все еще верит ему и как никогда манит.
Как по утрам белый хлопок постели.

Завершив испытание, отразив напасти,
Порознь или вместе, не так уж и важно.
Теперь в спокойствии, благости и бесстрашно
Оба готовы к простому, тихому счастью.

Это верно моя стихия

Это верно моя стихия, встреча пламени и воды.
Подавай только правду, поливай розовые сады.
Хочешь, я назову три истины? На них держится этот мир.
Любовь, надежда и вера,- так банально, командир!

Что теперь твоя жизнь?- Другая? Светлая? Так ведь?
Чувствуешь, как её поменяли? Будет так и впредь!
Я, конечно, скажу однажды: «Да, согласна!» «Готова!» «Верю!»
Но не завтра, не прямо сейчас, можно я немного проверю?

Так легко, так спокойно когда мы вместе, рядом.
Жадно,- коршунами, ловили взгляд за взглядом.
«Был ли кто-то так вхож в твой дом?» – спросишь ты.
Мужчин не припомню! Мои девочки и коты.

У меня к тебе теперь столько вопросов, тревог.
Так хорошо! Что ты все их умерить смог.
Господи, только задумайся, сколько теперь дорог.
Нет, пока еще рано, милый, не приходи в восторг!
Анастасия Виноградова (с)

GALA

Подорожуючи власним світом вона не очікувала у ньому гостей, до того ж на її думку це було не можливо. Цей світ дуже схожий на реальний, але у ньому небо іншого кольору і повітря таке чисте, що здається обпалиш легені. Та втім це не завадило комусь увірватись в її світ. Він бродив і лише іноді видавав себе в полум’ї свічки або в слизьких і моторошних звуках вітру. Відбиваючись тремтінням її серця.

Чи здивував Галу такий гість? ясно,що відповідь ствердна. Навіть більше того — дуже. Зазвичай вона ходила цими стежками наодинці, віталась із думками-птицями, розпалювала вогнище біля каміна відчуттів, а коли наставав час його гасити, вона йшла до берега, набирала крижаної води і повільно заспокоювала його. Що ще їй лишалось, окрім як окутувати кригою багаття.

Зараз все інакше, час ніби повернув у інший бік. Він спливає дуже повільно, іноді здається, що подорож у власний світ триває декілька днів у реальному, але це не так. Вона знає, що насправді це всього лише декілька секунд. Цій техніці її вже давно навчили, але зараз не про уміння входити у власне підсвідоме. Зараз куди більше цікавить гість. Як він сюди проходить і як це взагалі можливо, це ж її думки, хіба хтось інший може в них потрапити. Прочитати?- Так, може, наука знає такі випадки. Але щоб гуляти серед чужих ментальних світів — це не можливо. Якби там не було, на це спромігся. Їй навіть здавалось, що вона його знає. Нещодавно в барі він наливав їй келих улюбленого грузинського вина і відмовив від вживання звичної для неї пляшки, того самого вина. Вона віддячила за піклування гарними чаєвими і з посмішкою покинула бар. Цей хлопець,здивував її.  Він був молодшим за неї років на десять,- хлопчисько.

У нього було чорне як смоль волосся, яскраво зелені очі, такі ніби у них відмивали пензлі від флуорисцентної фарби. Яскраві і прозорі, до того ж наповнені глибиною. То були очі у які хотілось пірнати, ще й при цьому бути закутаною в кандали. Втопитись у їх безодні ,відчуваючи смертельну насолоду.

Вона ще не раз згадуватиме ці очі, прогортаючи в пам’яті хвилини,проведені в блаженному спогляданні на них.

А зараз вона рушила стежками реального міста у реальному таксі. Звісно,що ніхто не ставить під сумнів реальність її власного світу, але цей з шумом автомагістралей, смогом та побутовим пилом все ж реальніший для більшості людей. Таксі швидкими рухами і різким гальмуванням, що явно характеризувало стиль керування автомобілем саме цього водія, несло її у потік машин, нервовий і сильний та не давало їй потрапити в невідоме, в тім таке звичне для неї місце. Вона споглядала на ліхтарі, перехожих та будівлі, майже не змінились за 20 років її тут проживання. Здавалось, що це місто хтось зупинив і далі не дав йому жодного шансу на розвиток.
Впродовж цього шляху до дому вона згадала старий фокус, чи вірніше сказати приьом, про котрий розповідав колись,  часів навчання в університеті друг. «Колись куди їдеш, хай то до дому чи до друзів,»- казав він, -«особливо якщо це одна й та сама дорога, якою ти їздиш по декілька разів на тиждень, сідай до різних вікон. С початку до правого, наступного разу до лівого. Так ти тренуватимеш свою увагу і світосприйняття». І раз вона це вже згадала, вирішила спробувати знов. Дивно, як вона не бачила раніше нової вивіски на магазині в якому колись працювала. Тепер там продавали якісь ведичні приправи. Вона відчула в тому певний символізм. Не дивно, що так довго він простояв пустим, ніхто не бажав орендувати то приміщення і от тепер корисні, важливі продукти, що дають людині лише позитивну поживну енергетику. Ця маленька, на перший погляд, не значна подія спричинила посмішку на роздумливому обличчі Гали. Ніби німфа, з застиглою посмішкою, вона під’їзжала до дому і на деякий час забула про свого гостя.